Засновниця благодійного фонду Анастасія Ставничук: «Я не змирилася з тим, що всім не допоможеш»

Сьогодні, 5 грудня, в усьому світі відзначають міжнародний День волонтера. Для України ця дата має особливе значення, адже починаючи з першого дня Революції гідності і до сьогоднішніх подій у зоні АТО саме завдяки волонтерському руху було врятовано тисячі життів та відстояна гідність нашої країни.

Тож, хто вони – волонтери? Як та чим живуть, з якими труднощами стикаються і де беруть сили для цієї нелегкої роботи? Все це сайт 4594.com.ua вирішив дізнатися з перших вуст – у засновниці броварського благодійного фонду «Від мрії до реальності» Анастасії Ставничук.

Допомагати іншим дівчина хотіла ще зі студентських років, проте далі участі у волонтерській групі справа не йшла. А потім Анастасія народила донечку і зрозуміла, що готова до більшого. Це й стало поштовхом для серйозного і дуже важливого для неї кроку – створення власного благодійного фонду.

- Створити організацію на папері виявилося не так складно – знайомі юристи допомогли з оформленням необхідних документів. Чиновники також не заважали, а місцева влада іноді навіть сприяє, коли потрібно знайти приміщення для проведення заходів. А от витримати це морально виявилося набагато складніше. Коли вперше потрапила у дитячий будинок і побачила малюків, очі налилися слізьми. Тоді я сказала собі: або ти береш себе в руки і допомагаєш тим, чим можеш, або не слід і починати. Відтоді у складні моменти я завжди згадую цю свою настанову і продовжую робити те, що мені під силу. А от примиритися з тим, що «усім не допоможеш», я так і не змогла.

За останні три роки фонд провів сотні благодійних акцій, зборів коштів та майстер класів для тих, хто потребує допомоги. Кожен з цих заходів не міг би відбутися без участі небайдужих людей – волонтерів, у кожного з яких є своя історія та мотивація допомагати.

- Серед наших волонтерів є 10-річні дітки, які тягнуть батьків за руку до нас, бо хочуть поділитися своїми іграшками. Є люди, які планують всиновити дитину, але поки що не можуть, тому допомагають через наш фонд. Хтось поховав батьків і тепер приїздить в установи для людей похилого віку, аби віддати своє тепло іншим. Приходять до нас й старенькі бабусі з цукерками… Кожного з них чіпляє щось своє, щось близьке до серця. І лише одне об’єднує всіх – той, хто хоч раз взяв участь у благодійному заході, допоміг у зборі коштів, приділив свою увагу, вже більше не покине цю справу. У міру своїх можливостей людина буде допомагати й надалі.

Та якщо у волонтерів є вибір – до кого саме і як часто приїздити, то засновниця фонду вкрай рідко може дозволити собі слабкість. Анастасія зізнається: коли пропускаєш крізь себе таку кількість чужих історій та проблем, починається емоційне вигорання.

- Моя декретна відпустка закінчилася, я повернулася на своє постійне місце роботи, і тепер мені потрібно встигати всюди – і з родиною час проводити, і працювати, і займатися фондом. Раз на місяць накопичується така втома, що руки опускаються і хочеться просто закрити фонд. Але потім трапляється те, заради чого варто боротися – трапляється диво. Допомога приходить звідти, звідки її не чекаєш. Труднощі, з якими ми б ніколи не впоралися, зникають самі собою. Те, на що не вистачало коштів, пропонують безкоштовно. Просто у найскладніший момент з’являється хтось, хто каже: «Ні, це ще не кінець. Продовжуємо».

І ми продовжуємо.